Самостійна Українська Держава



            Україна – найбагатша за своїм ресурсним і економічним потенціалом країна. Всю свою історію вона страждала від того, що її землі, надра, потужні економічні можливості та роботящі люди, які складали український етнос  ставали об’єктом нестерпних бажань володіння ними для владних еліт сусідніх держав.

Коли таке ставалося українців нещадно експлуатували, надра  і землю спустошували, а люди тікали з рідної землі в різні боки світу. Там розпочинали нелегке, але все ж таки вільне життя, намагаючись зберігати свою культуру, мову, спільний національний спосіб життя. На їх місця завойовники заселяли свої і чужі етноси і давали їм можливість укорінюватися на цій благодатній землі. Ті з українців які не мали можливості тікати, або не хотіли, боролися за своє звільнення і мріяли про утворення своєї національної держави. Держави в якій вони зможуть вже остаточно, силами державних органів, забезпечити своїй нації, корінним народам та національним меншинам, що за цей час оселилися поруч і хотіли б тут жити , надійну безпеку і безбідне життя.  

            Отак, не занурюючись в подробиці, можна в неповних 12 строках описати всю історію України стару і новітню до цього часу. Зрозуміло що в визвольній боротьбі у українців були і поразки і великі перемоги, трагедії і безмежна радість здійсненного. Однак події останніх 27 років «незалежності» та існування «незалежної демократичної держави» – що слід читати як безнаціональної держави, показали все той же історичний «національний» слід.

 

Частина 1.  НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

          Національно-визвольному Рухові українців в період «перестройки и гласности» (1985 – 1990) вдалося значно посилити свої позиції шляхом висування і обрання представників руху до складу Верховної Ради УРСР 12 скликання. Вперше, за весь період колонізації України Московією у українців, які були відсторонені від влади, з’явилася можливість здобути незалежність і побудувати свою самостійну національну державу в межах кордонів УРСР. Скориставшись всіма можливостями того часу, вчиняючи зовнішній і внутрішній тиск на Верховну Раду УРСР, представники національного Руху змусили її прийняти 16 липня  1990 року Декларацію «Про державний суверенітет України». Положеннями частини 1, 2 та 3 Розділу 1 «Самовизначення Української нації» та положеннями її останньої частини було визначено наступне:

1) «(Україна)…як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення;

2) «(Україна) …… здійснює захист та охорону національної державності  українського народу……

3) Будь-які насильницькі дії проти національної державності України політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом .

4) «Декларація «Про державний суверенітет України» є основою нової Конституції України та її нових законів».

            24 серпня 1991 року Народні депутати Української РСР з числа представників національно-визвольного руху Українського народу винесли на розгляд Верховної Ради   Акт «Проголошення незалежності України» і прийняли його. В Акті  проголошувалась незалежність України  та створення Самостійної української держави – України. Фактично цим Актом де-юре припинялася дія Української Радянської Соціалістичної Республіки та від імені Українського народу створювалась його власна Самостійна українська держава  – Україна.

/ В підтвердження ДИВИСЬ  Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991р. в частині  створення   Самостійної  української  держави   –України).

 

В той час, Московська метрополія зрозумівши, що послідовні дії представників національно-визвольного руху в Верховній Раді можуть призвести до остаточного створення Самостійної української (національної) держави і до повної втрати керівництва і контролю над Україною з її боку. А це в свою чергу призведе до втрати можливості використовувати  національні багатства українців в інтересах своєї правлячої верхівки. Тому вона (правляча верхівка Московської метрополії) скеровує дії депутатів, що представляли її інтереси у Верховній Раді УРСР і очолювали її в той час, на те щоб загальмувати і розвернути ці процеси в протилежний бік.

Не маючи можливості діяти відверто, враховуючи настрої українського народу, спираючись на своїх ставлеників в Державних установах УРСР, в тому числі силових структурах, вчиняючи шалений тиск з погрозами воєнного вторгнення, метрополія розгортає політичні маніпуляції в діючий Верховній Раді УРСР.

Так, Президія Верховної Ради УРСР, того ж дня, 24 серпня 1991 року, приймаючи постанову «Про проголошення незалежності України»  № 1427-Х11 якою, призначає республіканський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності на 1 грудня 1991 року, всупереч тексту самого Акту, проголошує Україну незалежною демократично державою (здається що в цьому поганого?). І вже через два дні 26 серпня 1991 року з’являється постанова Президії Верховної Ради України  (ще не існуючої на той час Верховної Ради України – без розпуску Верховної Ради УРСР) «Про Звернення Президії Верховної Ради України до громадян України всіх національностей шодо встановлення української державності №1442-Х11.

В цьому Зверненні посилаючись на Акт проголошення незалежності знову,  всупереч тексту самого Акту, та всупереч Декларації «Про державний суверенітет України» № 55-Х11 від 16 липня 1990 року і принципам викладеним в ній, невелика кількість людей, що входила в президію Верховної Ради УРСР, підміняючи собою всю Верховну Раду, знову як і в попередній своїй постанові, наголошує що : « Відтепер наша республіка – незалежна демократична держава. На її території проживає більш як 110 національностей серед яких: росіяни, євреї, білоруси, молдавани, поляки, болгари, угорці, кримські татари, румуни, греки, гагаузи та інші. Разом з українцями вони складають п’ятидесятидвухмільйонний  народ України».

Під виглядом надання рівних прав з українцями в самостійній українській державі, правляча верхівка метрополії, яка в усі часи свого панування над Україною, проводила політику максимального відсторонення патріотичних українців від владних інституцій,  фактично, цією постановою, зберігала і закріплювала за національними меншинами (читай своїми ставлениками, особами і їх групами, що мають свої національні держави за межами кордонів України, а значить і можуть діяти в їх інтересах) домінуючу позицію над нацією – засновником держави і надавала їм можливість зберігати її і в подальшому .

Прийняттям цієї постанови члени Президії Верховної Ради УРСР свідомо йшли на організацію злочинного політичного заколоту проти українського народу і його національної державності. Адже ми пам’ятаємо що майже рік тому українська нація реалізувала своє право на самовизначення і утворення своєї національної держави, прийнявши Декларацію  «Про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року і повідомила про це Організацію Об’єднаних Націй.

Слід врахувати ще одну, дуже важливу, правову складову. Відсутність громадянства УРСР. Так, на той час в УРСР юридично не існувало громадян УРСР (дивись п.3 постанови Верховної Ради Української РСР від 5 липня1991 року № 1299-Х11 про проект Закону про громадянство Української РСР), а правоздатність громадян закріплювалась за всіма громадянами тодішнього СРСР (дивись Цивільний Кодекс Української РСР Глава 2 Особи 1. ГРОМАДЯНИ де цивільна правоздатність закріплювалась за всіма громадянами союзних республік). Фактично на той час громадянство в Україні міг отримати будь хто, з будь якої союзної республіки, хто мав паспорт громадянина СРСР, отримавши, за бажанням проживати в Україні, відповідний штамп у паспорт громадянина СРСР.

           Для української нації це означало втрату прав власності на свою національну державу і втрату прав нації-засновника на управління своєю національною державою. Виходило що тепер, державні посади в своїй національній державі, вони повинні були «демократично» виборювати на виборах, голосувати на яких формально  міг будь хто з паспортом СРСР. Про це не говорилося вголос і не пояснювалося людям, а просто використовувалося за потребою. Тоді наприклад, коли потрібно було в Україні, провести в Президенти свою креатуру і не дати українцям, що складали більшість, отримати перевагу і обрати свого Президента. Для того щоб приховати ці дії проти національної державності і надовго закріпити можливість користатися цими перевагами, з нових паспортів громадян України, прибравши повну назву держави, прибрали і ознаки національного походження. Саму процедуру видачі паспортів (фактично отримання громадянства в Україні у відсутність закону про громадянство) провели наступним чином: спочатку роздали паспорти всім державним службовцям і посадовцям в усіх органах державного управління, потім запропонували їх отримати всім бажаючим, розтягнувши її на невизначений термін. Вперше закон про громадянство в Україні був прийнятий в 2001 році, а введений в дію з прийняттям Цивільного Кодексу України в 2004 році.

Всім, хто живе в Україні сьогодні потрібно зрозуміти прості речі: держави утворюють корінні народи, які отримують статус нації при заснуванні своєї національної держави. Корінним народам потрібна держава задля своєї національної безпеки і збереження своїх національних багатств. Головною державною цінністю при цьому є нація і люди що її представляють – етнічні носії національної культури, мови, традицій, способу життя. Вони є фундаментом національного і державного суверенітету. У відсутність нації-засновника суверенітет держави опиняється під загрозою. Матеріальну безпеку нації, її економічний суверенітет, забезпечує земля, в межах державних кордонів, а розвиток – економічна політика і державний устрій. Тому нації – засновнику держави, особливо в період її заснування і державотворення, повинні належати всі державні посади на правах виключної власності. Бо тільки в такому випадку нація-засновник і власник держави може прийняти на себе обов’язок і відповідальність за свою безпеку та безпеку корінних народів і національних меншин проживаючих в межах кордонів національної держави.

Цього не могли не знати члени Президії Верховної Ради УРСР. Приймаючи свої  постанови вони свідомо йшли на злочин, юридично знищуючи націю-засновника держави,  передбачаючи всі наслідки цих дій: ослаблення України як держави, знищення її обороноздатності, тотальне її пограбування, доведення до зубожіння всього народу України та етноцид української нації який почав здійснюватися на території України вже у відкритий насильницький спосіб. Це наслідки реалізованої в Україні комуністичної інтернаціональної (злиття всіх націй) політики метрополії  яка впроваджувалася і продовжує впроваджуватися в Україні до сих пір і яка по своїй суті була й залишилася політикою агресивного захоплення і використання національних багатств української нації і корінних народів власників цієї землі. Її прихована і вже проявлена ціль, знищення українців, як нації-засновника держави в тому числі вже і насильницьким шляхом і фактично руйнація фундаменту її державного суверенітету.

 

Думаю у більшості людей, що прочитали попередню інформацію, вже виникла низка питань, стосовно «громадянства» у відсутність Закону про громадянство, а відтак щодо легітимності «всіх» виборців, а відтак і виборів як Президентів, депутатів Верховної Ради усіх скликань, Рад місцевого самоврядування, посадовців призначених на посади виконавчої і судової гілок влади.

 

Фактично ці постанови стали першопричиною для появи на території Самостійної української держави-України, фейкової, приватної держави з устроєм який не відповідає устрою зафіксованому в Декларації про державний суверенітет України.

Про державний устрій Самостійної української держави – України, за яку проголосували всі українці, корінні народи і більшість національних меншин на референдумі 1 грудня 1991 року в наступній частині  нашого дослідження.



Залишити відповідь